Шлюбний договір є одним із небагатьох інститутів сімейного права, у якому найповніше реалізується приватноправовий принцип свободи договору. Стаття 9-2 Цивільного кодексу України та статті 92–103 Сімейного кодексу України надають подружжю право самостійно визначати майновий режим свого шлюбу, відступаючи від законної презумпції спільної сумісної власності. Водночас ця свобода не є абсолютною: вона обмежена фундаментальними принципами добросовісності, розумності та справедливості, а також захистом прав слабшої сторони договору, дітей і третіх осіб — насамперед кредиторів.
У 2026 році ця тема набула особливої актуальності. Зростання кількості шлюбних договорів, збільшення частки транскордонних шлюбів та посилення уваги судів до питань фраудаторності правочинів подружжя зумовили формування усталеної, хоча й гнучкої, практики Верховного Суду. Метою цієї статті є системний аналіз меж свободи шлюбного договору крізь призму ключових постанов Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду (КЦС ВС), а також формулювання практичних висновків для юристів, нотаріусів і подружніх пар, які планують укладення такого договору.
1. Правова природа шлюбного договору та межі його свободи
Шлюбний договір — це двостороння угода між особами, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, або між подружжям, що регулює їхні майнові права та обов'язки (статті 92, 93 СК України). За своєю правовою природою це передусім цивільно-правовий правочин, а тому на нього поширюються загальні вимоги статті 203 Цивільного кодексу України щодо дійсності правочинів, а также спеціальні обмеження, встановлені сімейним законодавством.
Стаття 97 СК України прямо дозволяє подружжю визначити у договорі правовий режим майна, відмінний від загального режиму спільної сумісної власності. Це положення є нормативною основою широкої договірної свободи: сторони можуть встановити режим роздільної власності, часткової власності у визначених пропорціях або комбінований підхід залежно від виду майна.
Проте стаття 103 СК України запроваджує запобіжник: шлюбний договір може бути визнаний недійсним за рішенням суду на вимогу одного з подружжя або іншої особи, чиї права ним порушені. Саме тлумачення меж цієї норми і стало предметом послідовного формування судової практики Верховного Суду.
2. Критерій «надзвичайно невигідного матеріального становища»
Центральним оціночним поняттям, яке визначає межу договірної свободи, є категорія «надзвичайно невигідне матеріальне становище» одного з подружжя. Верховний Суд у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 755/19197/18 сформував базову правову позицію: ця категорія має оціночний характер і підлягає доведенню стороною, яка на неї посилається, відповідно до частини третьої статті 12 Цивільного процесуального кодексу України.
«Категорія „надзвичайно невигідне матеріальне становище“ має оціночний характер та підлягає доказуванню стороною... відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України».
Важливо, що суд не презюмує невигідність договору лише на підставі формальних ознак. У постанові від 1 червня 2022 року у справі № 759/23521/20 Верховний Суд додатково наголосив на неприпустимості обґрунтування надзвичайно невигідного становища самими лише припущеннями — позивач повинен довести конкретні обставини та надати докази реального, а не гіпотетичного погіршення свого майнового становища внаслідок укладення договору.
Ця позиція була розвинена й у квітні 2026 року, коли Третя судова палата КЦС ВС розглянула спір про часткову недійсність шлюбного договору 2018 року, за яким усе майно, набуте в шлюбі, належало тому з подружжя, на кого воно було зареєстроване. Позивач наполягав на недійсності договору, посилаючись на те, що фактично всі активи придбавалися за спільні кошти, однак реєструвалися на відповідача. Верховний Суд залишив рішення попередніх інстанцій без змін, підкресливши принципову тезу:
Сам по собі факт оформлення майна на одного з подружжя та різний фінансовий внесок у придбання активів не є самостійною підставою для визнання шлюбного договору недійсним — необхідно довести, що саме умови договору на момент його укладення поставили іншу сторону у надзвичайно невигідне становище.
Таким чином, Верховний Суд послідовно розмежовує два питання, які часто змішують у побутовому сприйнятті: (1) хто фактично вносив кошти у придбання майна, та (2) чи є умови договору юридично несправедливими. Перше питання саме собою не має правового значення для дійсності шлюбного договору — юридично значущим є лише друге.
3. Обмеженість свободи договору: заборона істотного дисбалансу
Постанова Верховного Суду від 28 квітня 2021 року у справі № 320/3970/18 стала однією з найцитованіших у цій категорії спорів. У ній Суд прямо визнав, що свобода договору в регулюванні майнових відносин між подружжям є істотно обмеженою.
Ключовий висновок: подружжя не має права визначати в шлюбному договорі умови, реалізація яких призводить до істотного дисбалансу між правами та обов'язками кожного з подружжя. Договір не може запроваджувати дискримінаційну умову про безумовну передачу всього майна одному з подружжя.
У цій самій справі Верховний Суд визнав недійсними умови договору, які позбавляли матір житла, попри те що саме з нею мали проживати неповнолітні діти. Це рішення ілюструє важливий методологічний підхід: суд оцінює не лише формальну відповідність договору вимогам закону щодо формы та порядку укладення, а й змістовну справедливість розподілу майнових наслідків для кожної зі сторін.
Подальший розвиток цієї логіки відображено в постанові КЦС ВС від 14 серпня 2024 року у справі № 522/3974/20, де Суд уточнив межі допустимого відступу від законного режиму власності:
Повне скасування презумпції спільності майна є допустимим лише за умови, що це не призводить до передання всього спільного майна одному з подружжя.
Ця формула фактично встановлює «червону лінію» для сторін, які укладають шлюбний договір: змінювати пропорції поділу майна, встановлювати роздільний режим для окремих активів чи визначати особливий порядок розподілу — можна; повністю позбавляти одну зі сторін будь-якої майнової частки — не можна, оскільки це трансформує договір із регулятора майнових відносин в інструмент фактичної експропріації.
4. Пріоритет інтересів дітей
Окремий і послідовно підтримуваний Верховним Судом напрям обмеження договірної свободи подружжя стосується інтересів неповнолітніх дітей. Хоча стаття 93 СК України дозволяє визначати у шлюбному договорі майнові права та обов'язки подружжя як батьків, це регулювання не може погіршувати правове становище дитини порівняно з тим, що гарантоване законом.
У вже згаданій справі № 320/3970/18 Верховний Суд чітко підкреслив: неможливо перекладати забезпечення житлом дітей на того з подружжя, хто після розлучення фактично залишається без житла. Іншими словами, договір не може створювати ситуацію, за якої формальне виконання його умов суперечить найкращим інтересам дитини — принципу, що випливає як із національного законодавства, так і зі статті 3 Конвенції про права дитини.
Практика 2026 року демонструє подальше посилення цього підходу: суди все прискіпливіше оцінюють будь-які договірні положення, що стосуються утримання чи майнового забезпечення дітей, і визнають недійсним кожен пункт, який погіршує становище дитини порівняно із гарантіями, встановленими законом, навіть якщо решта договору залишається чинною.
5. Шлюбний договір і права кредиторів: питання фраудаторності
Третім напрямом обмеження договірної свободи є захист інтересів кредиторів одного з подружжя. Верховний Суд у постанові від 10 junho 2020 року у справі № 569/16888/17 сформував фундаментальний підхід до розуміння фіктивності шлюбного договору, вказавши, що такий договір не може укладатися і використовуватися з метою уникнення сплати боргу або виконання судового рішення, оскільки це порушує принцип добросовісності, закріплений у статті 13 Цивільного кодексу України.
З цієї позиції випливає визнане Верховним Судом право кредитора оспорювати шлюбний договір, якщо його укладення порушує майнові права кредитора та ускладнює або унеможливлює виконання боргових зобов'язань боржника. У судовому процесі 2025–2026 років ця конструкція отримала подальший розвиток: суди застосовують до шлюбних договорів доктрину фраудаторного правочину — тобто правочину, вчиненого на шкоду кредитору.
Показовою є справа № 673/627/24 (касаційне провадження триває станом на середину 2026 року), у якій апеляційний суд визнав, що шлюбний договір також може кваліфікуватися як правочин, вчинений на шкоду кредитору. Критичними ознаками фраудаторності суди визначають:
- момент укладення договору відносно моменту виникнення боргового зобов'язання — договір, укладений уже після виникнення боргу, викликає обґрунтовану підозру;
- правовий наслідок у вигляді неможливості звернення стягнення на майно боржника — якщо результатом договору є фактична недосяжність активів для кредитора, це є істотним аргументом на користь фраудаторності;
- відсутність розумного економічного обґрунтування зміни майнового режиму, окрім ухилення від виконання зобов'язань.
Ця лінія практики має особливе значение для юристів, які супроводжують укладення шлюбних договорів у сім'ях, пов'язаних із підприємницькою діяльністю: договір, укладений напередодні чи одразу після виникнення заборгованості перед контрагентами, банками або державою, несе суттєвий ризик оспорення незалежно від формальної відповідності вимогам сімейного законодавства.
6. Формальні межі та новітня тенденція: psychoлогічний примус
Окрім змістовних обмежень, судова практика окреслює й формальні межі. Шлюбний договір підлягає обов'язковому нотаріальному посвідченню (частина друга статті 100 СК України) — його недотримання є самостійною підставою недійсності. Законодавство також забороняє передавати через шлюбний договір право власності на майно, що підлягає державній реєстрації, у спосіб, який підміняє собою окремий договір відчуження такого майна, а укладення договору через представника за довіреністю є неможливим, оскільки йдеться про правочин, тісно пов'язаний з особою сторони.
Ще Вищий спеціалізований суд України (постанова від 29 березня 2017 року у справі № 447/66/15-ц) сформулював три сукупні умови дійсності шлюбного договору: зміст не повинен суперечити закону та моральним засадам суспільства; волевиявлення кожного з подружжя має бути вільним; договір має бути спрямований на реальне настання обумовлених ним наслідків, а не бути фіктивним. Ці умови й досі є методологічною основою практики Верховного Суду.
Новітньою тенденцією 2026 року є поглиблений аналіз судами добровільності волевиявлення сторони при укладенні договору. Йдеться про ситуації, коли формальні ознаки правочину дотримані, однак фактична згода однієї зі сторін отримана під впливом тривалого економічного домінування іншого партнера — наприклад, коли контроль над спільним бізнесом використовується як важіль тиску, що не залишає слабшій стороні реального вибору. Ця практика ще формується, але напрям очевидний: суди дедалі частіше оцінюють не лише формальну наявність підписів, а й реальний баланс переговорної влади сторін на момент укладення договору.
7. Практичні висновки
Узагальнюючи проаналізовану практику Верховного Суду, можна сформулювати такі практичні рекомендації для сторін, які укладають шлюбний договір, та для юристів, що супроводжують цей процес:
- Уникати абсолютних формулювань. Пункти на кшталт «усе майно, набуте в шлюбі, належить X» несуть високий ризик визнання недійсними як такі, що створюють істотний дисбаланс прав. Доцільніше передбачати компенсаційні механізми або диференційований розподіл за категоріями майна.
- Окремо врегульовувати житлові гарантії дітей. Будь-яке положення договору має враховувати, що дитина не може опинитися в гіршому становищі, ніж передбачено законом; той із батьків, з ким проживатимуть діти, повинен мати гарантований доступ до житла.
- Фіксувати економічне обґрунтування договору. Особливо для сімей, пов'язаних із підприємницькою діяльністю, варто документально підтверджувати, що зміна майнового режиму не пов'язана з ухиленням від виконання зобов'язань перед кредиторами, і уникати укладення чи істотної зміни договору одразу після виникнення заборгованості.
- Забезпечувати доведену добровільність волевиявлення. Рекомендується залучення незалежного нотаріуса та, за можливості, окреме консультування кожної зі сторін окремим адвокатом до підписання договору — це знижує ризик подальшого оспорення на підставі психологічного примусу.
- Пам'ятати про принцип «розділюваності» договору. Оскільки суди схильні визнавати недійсними лише окремі положення, а не договір повністю, доцільно структурувати договір так, щоб проблемні умови можна було виокремити без руйнування всієї домовленості.
Висновки
Аналіз практики Верховного Суду за 2020–2026 роки свідчить про формування збалансованого підходу до інституту шлюбного договору в Україні. З одного боку, суди послідовно визнають широку договірну автономію подружжя, підтверджену статтею 97 СК України, і відмовляються визнавати договір недійсним лише на підставі формальних ознак, таких як реєстрація майна на одного з подружжя чи різний фінансовий внесок сторін. З іншого боку, ця свобода чітко обмежена трьома фундаментальними принципами: забороною істотного майнового дисбалансу між подружжям, безумовним пріоритетом інтересів дитини та захистом добросовісних кредиторів від фраудаторних правочинів.
Для практикуючих юристів це означає необхідність ретельного змістовного аналізу кожного шлюбного договору — не лише на предмет дотримання формальних вимог до форми та посвідчення, а й на предмет реальної справедливості розподілу прав і обов'язків, які він встановлює. Із огляду на те, що судова практика в частині психологічного примусу та фраудаторності лише формується, у найближчі роки слід очікувати подальшої деталізації критеріїв оцінки дійсності шлюбних договорів з боку Верховного Суду.
Огляд підготовлено на основі відкритої судової практики Верховного Суду та публікацій фахових юридичних видань станом на липень 2026 року. Матеріал має інформаційний характер і не є юридичною консультацією щодо конкретної справи.
